Чим відрізняється Київський патріархат від Московського?

"Благаю вас, браття, іменем Господа нашого

Іісуса Христа, щоб всі ви говорили одне,

і нехай не буде між вами розділень, але щоб ви

з’єднанні були в одному дусі і в одних думках".  (1 Кор 1:10)

Ці слова ап. Павла вриваються в наші християнські душі зі сторінок Святого Письма, але на превеликий жаль «єдиний дух і єдині думки» давно полишили наш боголюбивий народ.

Про те, що між Московським Патріархатом і Київським не має абсолютно ніякої різниці (окрім тої, що одна Російська, а інша Українська), говорять здебільшого представники КП. Але з іншого боку пропонуються звинувачення в ряді дуже серйозних порушень Церковних Догматів[1] і Канонів[2].

На сьогоднішній день свідомість православного суспільства нашої країни розділяється на три табори:

1. Прихильники Московського Патріархату (~11 тис. парафій);

2. Прихильники Київського Патріархату (~2,5 тис парафій);

3. Частина людей не розуміючих різниці між цими конфесіями (православна решта).

З боку МП лунають звинувачення КП в розколі, в розділенні Української Православної Церкви і всього українського народу, в створенні неканонічної і безблагодатної релігійної організації під назвою УПЦ КП, ізольованої від Вселенської Церкви. В свою чергу опоненти звинувачують МП в деспотизмі і намаганні нав’язати своє керівництво в незалежній від Москви країні, стверджуючи, що, якщо наша країна територіально самостійна і ні від кого незалежна, то і Церква повинна бути самостійна і незалежна від Росії, а тому всякі зносини з Московським Патріархатом не потрібні і не припустимі.

Якщо не брати до уваги політичне підґрунтя, яке на превеликий жаль вбачається в цій суперечці, спробуємо поглянути на цю проблему спираючись лише на Церковні Закони.

І. Насамперед основа догматичного вчення про Церкву відкривається в ІХ члені Символа Віри[3], який сповідують «обидва» Патріархати: «Вірую у Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Як не дивно, але саме в такій послідовності святі отці ІІ Вселенського Собору виклали догматичне вчення стосовно Церкви, і, як ми можемо бачити, критерій ЄДНОСТІ стоїть на самому першому місці. «Всяке царство, розділившись само в собі, опустіє; і всякий город або дім, розділившись сам в собі, не устоїт» (Мф. 12:25).

Церква, яку сотворив Господь ніколи, за всю Свою історію, не ділилась – Вона завжди була , є і буде єдиною. Що ж означають слова  «ЄДИНА ЦЕРКВА»?

1. По-перше, Церква в своїй сутності, одна єдина.

Христос заснував на землі лише одну Церкву, в якій пропонується спасіння усьому роду людському: ”Я створю Церкву Мою, і ворота пекла не переможуть її”. (Мф.16,18) «І не може бути поряд ніякої іншої церкви, тому що не може бути двох істин, двох Царствій Божих, взаємно себе виключающих і разом з тим однаково істинних, однаково цінних... Всяке християнське суспільство, яке не належить до Єдиної Церкви являється не Церквою, а просто християнською общиною, збудованою не на Камені-Христі, а на піску власних вимислів (церква лукавнующих)[4]». Згідно Церковних Канонів, за межами Церкви, такі общини діляться на єретичні, розкольницькі або самочинні зборища. (І прав.Свт. Василія Великого)  Істину про те, що Церква може бути лише одна-єдина в своєму існуванні, дуже яскраво підкреслюють і слова ап. Павла: ”Одне тіло і один дух, як і покликані ви до однієї надії покликання вашого; один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Який над усіма і через усіх і в усіх вас”. (Ефес. 4:4-6)

2. По-друге, Церква єдина в тому розумінні, що об’єдную в собі всіх істинно-віруючих християн.

Потрібно пам’ятати, що у Бога немає розділення людей на нації, колір шкіри, соціальні класи, вік, стать, чи будь-які інші приналежності. (Кол. 3:11) Більш того, у Нього немає розділення людей навіть на живих і мертвих, тому що "у Бога всі живі" (Лук. 20:38) Церква, яка являється тілом Христовим об’єднує в Собі всіх істинно-віруючих християн, всіх часів і народів, які пройшовши крізь таїнство Хрещення, стали членами Самого Христа (Ефес. 5:30) Саме це єднання в Ньому стало змістом первосвященицької молитви Спасителя на Тайній Вечері, перед хресними стражданнями: ”нехай будуть всі єдині, як Ти Отче, в Мені, і я в Тобі, так і вони нехай будуть в нас єдині, – нехай увірує світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: нехай будуть єдині, як Ми єдині. Я в них і Ти в Мені; нехай будуть досконалі в єдності, і пізнає світ, що Ти послав Мене і возлюбив їх, як возлюбив Мене” (Ин. 17:20-23)

3. И по-третє, Церква єдина не лише в земному масштабі, вона з’єднує в Собі Небесне і Земне.

В Церкві Христовій, тайним і неосяжним образом з’єднується Небесна, Торжествуюча Церква Ангелів і Святих з Земною, Войовничою Церквою живущих на землі християн. (Лк. 15:10) І Саме в цьому Церковному єднанні ми, воїни-мандрівники земного життя, находимо для себе підтримку і реальну допомогу від святих. Нас об’єднують молитви, богослужіння, святі мощі, іконі, монастирі, труди (книги) святих отців, реальні приклади їхнього життя і багато-багато інших священних і святих предметів. Відділяючись від Єдиної Церкви тут на землі ми тим самим втрачаємо зв’язок і з небожителями, залишаючись в цьому світі ізольованими від Царства Небесного, на одинці зі своїми переконаннями…

Говорячи про Церковну ЄДНІСТЬ в такому широкому розумінні, не можна минути без пояснення і факт існування різноманітних Автокефальних Церков: Константинопольської, Російської, Грузинської, Сербської, Болгарської і т.д[5]. Існування багатьох Автокефальних патріархатів і митрополій не порушує єдності всієї Вселенської Церкви, тому що ця єдність протікає не в територіальній, а духовній площині. Розповсюджуючись по планеті, християнство приймало в себе багато місцевих звичаїв і традицій, витісняючи лише те, що прямо противорічило Законам Божим (ідолопоклонство, чаклування, полігамні браки, різні несправедливості в суспільстві і т.п.) Так створювалися в різних князівствах християнські общини зі своїми місцевими звичаями, мовою, культурою, формами правління але з одними єдиними християнськими цінностями. З часом, коли ці общини укріплялися в вірі і церковних законах, вони, на фоні різноманітних історичних подій, отримували Автокефалію, тобто самоуправління в лиці свого головного єпископа (митрополита або патріарха). Але церковна автокефалія не являється паралельно-подібною до територіальної незалежності, коли держава в межах своїх кордонів може самостійно регламентувати свої закони в різних напрямках. Закони Божі незмінні і обов’язкові для всіх Помісних Церков. Помилково ототожнюючи слово автокефальна (самоглавна) зі словом незалежна, ми спотворюємо вчення про Церкву. По своїй суті жодна Автокефальна Церква не може називатися незалежною в повній мірі цього слова, тому що всі існуючі Православні Автокефальні Церкви складають одне єдине Тіло, Глава якого Христос. Говорити, про те, що Російська (чи Константинопольська) Церква незалежна від Кіпрської (чи Албанської), все одно, що говорити: палець на нозі незалежний від ліктя, або вухо незалежне від носа. Звісно кожен із цих членів виконує свою функцію, але всі вони являються частинами одного єдиного тіла, і лише тоді палець чи вухо може бути незалежним від ліктя чи носа, коли його повністю відріжуть від тіла. В рамках поняття «Церква» така незалежність не можлива, а всі подібного роду відсічення утворюють розколи, які без свого Тіла кровоточать гниють і пропадають, або ж вироджуються у спотворливі секти.

Саме в цьому полягає перша і найголовніша розбіжність між двома патріархатами. Самопроголошений на початку 90-х років Київський Патріархат, ізолював себе від Вселенської Церкви[6], і цим самим порушив в самому собі критерій ЄДНОСТІ, самостійно оголосивши себе не залежним від РПЦ, а разом з тим і від усієї Святої Соборної і Апостольської Церкви.

Порушена єдність тягне за собою і втрату Святості, так як лише одна Церква може бути Святою. Христос створюючи Церкву, як говорить св. ап. Павел,  «возлюбив її і віддав Себе за неї, щоб освятити її,…, щоб Вона була свята и непорочна».(Еф. 5:25-27) Якщо ж поряд виникає ще одна церква, яка суперечить існуючій (створеній Христом) і в той же час заявляє, що вона свята, то потрібно, щоб був ще один Христос Бог, який би її освятив, а це вже єресь, парадокс і безглуздя. В християнському розумінні святості за межами Єдиної Церкви – НЕ ІСНУЄ, як не існує іншого Бога крім єдиного. (І Заповідь Божа (Исх. 20:2-3))

Що стосується поняття Соборності і Апостольства, то в КП вони взагалі втрачають свій зміст. По-перше, слово «Соборність» в грецькому оригіналі звучить, як «Кафоличність» і в дослівному перекладі означає – вселенське всеохоплення. Як же положення КП можна назвати Вселенським, якщо він суворо обмежений територіальними кордонами нашої країни, за межами якої існування і дії КП не визнаються жодною Православною Церквою і не мають ніякої чинності? Що стосується Апостольства, то слід зазначити, що благодать Апостольського служіння втрачається одразу ж з втратою Єдності, в якій вона зберігається. Виходячи з під купола Єдиної Церкви, священнослужитель «може» забрати з собою церковні гроші, особисту славу, одяг, навіть храм з прихожанами…, але ніколи він не забере благодаті священства, тому що вона належить не окремій лічності, а всій Церкві. Священик до тих пір священик, доки його життя обмежене рамками Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, залишаючи ці рамки він одночасно залишає і благодать священства. Як наслідок, втрата благодаті забирає право здійснювати священнодійства, тому всі «таїнства», як-то хрещення, чи вінчання, або причастя…, в розкольницькому середовищі являються лише зовнішнім дійством і не надають людині божественної енергії (благодаті) укріпляючої її на життєвому шляху. Крім того ті, хто (усвідомлюючи безблагодатність дійств розколослужителя) звертається до нього як до священика – смертно согрішає, насміхаючись над Христом і Його Стражданнями.

Також слід добавити, що Апостольська місія Церкви була направлена на всю планету, а не на якусь окрему територію, чи народ. «Ітак йдіть, навчіть всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця и Сина и Святого Духа, навчаючи їх соблюдати все, що Я повелів вам.» (Мф. 28:19)

З усього вище сказаного можна впевнено зробити висновок, що УПЦ КП, своїм існуючим положенням і діями не може відповідати споконвічному православно-догматичному вченню про Церкву і не може називатися ЄДИНОЮ, СВЯТОЮ, СОБОРНОЮ І АПОСТОЛЬСЬКОЮ ЦЕРКВОЮ. В противному випадку, визнавши КП (1992р.) Православною Церквою потрібно відвернутися не лише від Московського Патріархату (1589р.) і й від усіх Помісних Православних Церков на нашій планеті (33р…) !!