За 5 км від села Лебедин, у густому лісі, заховався від суєти і мирських принад Свято-Миколаївський Лебединський монастир.
Він розташований в низині, на великій галявині, і щоб туди потрапити,
треба з основної дороги звернути по ґрунтовій у ліс, – далі через
невелику балку, і перед вами, в усій своїй красі, серед оброблених
земельних угідь, постає монастир. Місцевість тут дуже тиха і якась ніби
первинна, недоторкана. Тут Ви не знайдете прибитих порохом екскурсійних
маршрутів, не почуєте шаблонних слів екскурсовода.
Вхід у монастир здійснюється через головну браму-дзвіницю (1833р.).
Дзвіниця
Її монументальні форми та оформлення нагадують «оборонну фортецю». Та й не дивно, бо монастир має свою «оборонну історію».
Сучасний вигляд дзвіниці
За
легендою, у 1779-му році заснували монастир чотири монахині Магдалина і
Трифілія, інокині Дарія та Февронія, які прибули у Лебединські краї з
Молдавського Свято-Успенського Калатурського монастиря, розграбованого і
спаленого турками. В пошуках нового житла, зупинилися монашки в
Лебединському лісі на ночівлю і побачили видіння, що Святий Миколай
благословив їх заснувати тут монастир. Вранці черниці вирішили набрати
води з джерела і знайшли біля нього ікону святителя Миколая, в
підтвердження того, що це був не сон, а Боже благословення.
Джерело з цілющою водою
Черниці
звернулися до місцевого князя Любомирського з проханням заснувати
обитель, придбали у нього за 30 рублів невеличке земельне угіддя і 24
травня 1779р. отримали дозвіл на будівництво монастиря.
Спочатку монастир був у підвідомстві Георгієвского Лебединського
чоловічого монастиря (знаходився у центрі села) та після гучного
скандалу (послушниці любили попліткувати, а ігумен Даниїл, з огляду на
все, був запальним чоловіком, швидким на розправу) «было отчисление 6
числа 1792г. Николаевскаго Лебединскаго женскаго монастыря из
подведомства Георгиевскаго Лебединскаго монастиря» [Зверская расправа
игумена Лебединскаго монастыря с монахинею // Киевская старина, № 4.
1905].
А далі мовою фактів: 18 червня 1779р. – митрополит Київський Гавриїл Кременецький підписав грамоту про створення монастиря. 17 березня 1784 рік – побудована дерев’яна Миколаївська церква. 25 травня 1780 рік – закладена церква Св. Великомучениці Варвари. 1782 рік – офіційно назначені границі монастирської землі. 1784 рік – добудована дерев’яна церква Св. Великомучениці Варвари. 1800 рік – перебудували Миколаївську церкву, зробивши частину її конструкції кам'яною. 1823 рік – обладнали дерев’яну дзвіницю. 1833-1837
роки – зведено 34-метрову кам'яну прямокутну дзвіницю з колонами
тосканського ордену. Дзвіниця мала 8 дзвонів, найбільший з них
прикрашений чеканкою і ліками святих. 1839-1844 рік – на місці
дерев'яної Варваринської церкви збудували кам'яну, звели монастирські
мури з невеликими баштами по вуглах. У монастирі діяли: свій свічковий
завод, водяний млин, пасіка. 1852 рік – у монастирі знаходилось 50 черниць та 30 послушниць. 1858
рік – відкрили духовне училище для дівчаток з духовних сімей. На той
час це був перший учбовий заклад в окрузі Лебедина. Училище
розміщувалася в дерев'яному монастирському флігелі і спочатку тут
навчалося 40 дівчаток, а у 1872 р. навчальний заклад став шестикласним і
кількість вихованок зросла до 100, з них 45 сиріт утримувались
безкоштовно. Тут учили шити одяг, вишивати, в'язати, виготовляти
декоративні квіти, прикрашати ікони. Окрім загальноосвітніх предметів
вивчали Закон Божий, музику, співи, факультативно викладалися німецька і
французька мови. Для викладання деяких предметів приїжджали вчителі із
Златопольської гімназії. 1859 рік – перебудували Миколаївську церкву.
Вона стала значно більшою, зі східної сторони добудувано ризницю, яка
слугувала для потреб архіву та бібліотеки. 1891-1915 роки – побудовані нові келії, двоповерховий готель для паломників, покращено вигляд обох храмів. 1908 рік – кількість сестер складала 409 осіб. 1917 – 1923 роки – монастир існував в режимі надзвичайного військового стану, училище припиняє свою діяльність. 1923 рік – вийшов бюлетень НКВС, за яким усі монастирі повинні були закрити. 1929
рік – монастир був закритий, ігуменю Смарагду (1924-1929 роки)
арештували і закатували у в’язниці. На території монастиря організовано
комуну «Червоний Жовтень», майно розграбовано, частково конфісковано
органами НКВД. 1932 рік – інтернат для безпритульних і дітей репресованих. 1941 рік – під час німецької окупації Лебединський монастир знову відкрили і монахині почали потроху повертатися у свою обитель. 1944 рік – заарештовано ігуменю Валентину у підозрі переховування вояків УПА. 1949 рік – у монастирі перебувало 250 сестер (переведені з чотирьох монастирів, під час їх закриття). 1960 рік – проживало 155 насельниць, у тому числі 116 віком від 55 до 90 років, серед яких було 15 лежачих хворих. Травень
1961 рік – Черкаський обком КПУ розробив детальний «План заходів» щодо
закриття Лебединського жіночого монастиря. Ось деякі пункти «розробки»
черкаських стратегів: «Організувати в селах, розташованих навколо
монастиря, демонстрацію кінокартин на науково-атеїстичні теми, виділивши
для цього 10 кіноперусувок», «Виділити для складання речей монахинь 30
членів ЛКСМУ (дівчат) і провести з ними бесіду», «З метою охорони
порядку навколо монастиря в ніч перед закриттям і в день перевезення
ченців виділити дружину в складі 50 чоловік і посилений наряд міліції»,
«Для лежачих хворих, які не побажають переїхати до лікарні, мати
додатково машини «швидкої допомоги», «Після виїзду колони зі стін
монастиря організувати зняття дзвонів і хрестів», «Намітити маршрут руху
колони з найменшою кількістю населених пунктів...» [Олег Слепынин. Как
уничтожались и как выстояли православные монастыри // Зеркало недели. –
№25(298), 24 июня 2001]. Під час проведення цієї «надсекретної операції»
церковне майно та архів конфісковано, дзвони передано до Черкаського
музею, частину насельниць відправлено в Золотонішський Красногірський
монастир, інші жебракували навколишніми селами. Ігуменя Евфалія не
змогла пережити наруги над святинею і у лютому 1962 року померла. 1961 рік – тубдиспансер. 1972-1997 роки – інтернат для дітей хворих на ДЦП, лепрозорій і навіть звірогосподарство. За
Радянських часів – більша частина житлових приміщень та келій
зруйнована, Миколаївська церква пристосована під склад, курник, сарай, а
у вівтарі облаштували Ленінську кімнату. Трьохпрестольна Вознесенська,
що включала Варваринську, використовувалась під котельню, пральню,
душові і туалети, а у вівтарі сушили білизну та облаштували баня для
директора.
Свято-вознесенський храм. Фото 1996р.
Територія монастирського кладовища сплюндрована, могили вандально понівечені, хрести поломані. 28 грудня 1992 рік – монастир відкривається. 1993
рік – настоятелькою призначено ігуменю Валентину ІІ (1993-2003 роки).
Інтернат все ще існував, а монахинь у той час було зовсім мало. 1997 рік – кількість насельниць неухильно збільшується, ведуться роботи по відбудові святої обителі. 2003 рік – померла ігуменя Валентина, похована на території монастиря. 2004 рік – настоятелькою призначено ігуменю Миколаю.
Історія
монастиря нагадує історію держави, де духовні люди, хранителі
суспільної моралі, та навіть прості трударі не мали права бути
господарями на своїй землі.
Свято-Миколаївський храм
Після
пережитих лихоліть монастирське життя відновлюється, Миколаївську
(літню) церкву та трьохпрестольну Вознесенську (теплу), що включає
Варваринську церкву відбудували, облаштували каплицю, келії,
господарські споруди, привели в порядок старовинне кладовище.
Мала дзвіниця
Поклик
Господа приводить до цих святих місць людей з різних причин. Гості
можуть залишитись на ніч, або ж на трапезу, можуть трохи пожити серед
насельниць. Той хто втомився знайде спокій, але вести аскетичне життя не
кожному під силу.
