Чим відрізняється Київський патріархат від Московського 2 - 1 Вересня 2011 - Блог

ІІ. На превеликий жаль для багатьох простих людей поняття віри, малознайомі і приведені докази можуть бути незрозумілими, або не досить вагомими, щоб переконатися в неправославному напрямку Київського патріархату. Тому, хоча головні причини і докази криються саме в догматичному вченні, продовжимо список порівняння більш простими і зрозумілими розбіжностями.

1. Київський Патріархат вніс в християнське суспільство загостренне поняття націоналізму, як дечого дуже важливого і обов’язкового в ряді християнських цінностей. Саме по собі це поняття безумовно являється позитивним напрямкам в житті країни. Любити свій народ, мову, культуру, звичаї і традиції, все це просто необхідно для життя і внутрішнього розвитку народу. Церква не засуджує явище здравого націоналізму і молиться за Вітчизну (земну), але потрібно пам’ятати, що Християнство значно вище цього суто земного поняття і принижувати велич Християнства лише до меж національної ідеї – це просто кощунство. Згідно Великого Енциклопедичного Словаря, націоналізм – це «ідеологія й політика в національному питанні, основа яких – трактування нації, як вищої цінності й форми суспільства; супроводжується ідеєю національної велечі й національної винятковості; нерідко приймає крайні форми (шовінізм), зближається з расизмом і веде до гострих внутрішніх або міждержавних конфліктів». Хіба може свідомість православної людини внести такі поняття в рамки християнських цінностей? Націоналізм – це суто земне поняття і на землі закінчується, а Християнство вічне і на землі лише починається. Не засуджуючи розумну любов до свого народу, мови і культури, разом з тим Церква свято хранить слова ап. Павлу: «Немає вже ні іудея, ні язичника, ні варвара, ні скіфа; немає ні раба, ні вільного; немає ні чоловічої статі ні жіночої: тому що всі ви одне во Христі Іісусі». (Гал. 3:26,27) Саме ця свята єдність в Християнстві всіх націй витіснена українським націоналізмом Київського патріархату. Трактуючи категоричний націоналізм, як необхідний прояв своєї приналежності до Церкви, розкольники дають право вважати себе християнином кожному націоналісту лише тому, що він відстоює національну ідею. Мова про Заповіді Божі, християнські чесноти, богослужіння і церковне життя тут взагалі не йдеться. (Правильніше було б назвати таку церкву – Національною (УНЦ), а не Православною) Такі поняття звісно суперечать сутті Християнства і погодитися з цим напрямком Київського патріархату Православна Церква не може. В той же час слід сказати, що Українська Православна Церква (МП) не являється поборницею національної ідеї російської держави і зовсім не ставить своєю метою русифікацію України. Всі подібного роду звинувачення являються абсолютно безпідставними і витікають з заздрісного бажання знищити на Україні не зв'язок з Москвою (як часто це намагаються представити), а Святу Соборну і Апостольську Церкву. Неофіційно залишаючи за собою абревіатуру «МП» (лише, щоб відрізнити себе від «КП»), Українська Православна Церква складається з суто українського єпископату, священноначалія і прихожан, для яких дорогий наший народ, наші землі, наша Батьківщина, але які в той же час не мають тут «града пребывающего, но грядущего взыскуют» (Євр. 13:14)…

2. Друга суттєва розбіжність між двома патріархатами криється в ставленні до подій розколу духовних центрів всього Православного світу, а саме – монастирів. З давніх-давен монастирі являлися осередком тлумачень церковних правил і хранителями уставів Православної Церкви. Монахи, посвятивши своє життя Богу, більш свідомо можуть орієнтуватися в церковних подіях. Тому, коли на початку 90-х років виникла загроза розколу, всі значні монастирі однодушно і твердо прийняли напрямок на збереження канонічної єдності з Московським Патріархатом і всією Вселенською Церквою, розуміючи, що втрата канонічної єдності тягне за собою (по мимо всього згаданого) втрату Таїнств, а разом і благодатної сили укріпляючої на шляху монашеського подвигу. Все це означає, що новоутворені монастирі в юрисдикції КП не мають багатовікової послідовної передачі монастирських традицій від духоносних старців до молодих послушників і будуються суто на сучасних домислах молодих монахів. А для мирян це дає лишній привід задуматися, чи могли монахи Києво-Печерської Лаври, Почаївської Лаври, Святогорської Лаври і багатьох інших великих монастирів України помилково обрати неспасительний для своєї душі шлях?

3. Цікавим парадоксом постає питання почитання святих в землях Русі прославлених. Існує велика кількість святих подвижників, які проживали на територіях теперішніх Росії, України і Білорусії. Після розпаду Радянського Союзу християнська єдність між трьома братніми слов’янськими народами залишилася незмінною і новоутворенні кордони ніяк не позначилися на святкуванні пам’яті святих, тому богослужіння в храмах цих держав проходять абсолютно синхронно. Київський патріархат, народжений у ворожнечі до Руської Православної Церкви, автоматично поставив себе в незрозуміле становище до святих, які проживали на території Росії чи Білорусії. З одного боку вони не можуть відректися від прпп. Сергія Радоніжського, Серафима Саровського, прав. Іоанна Кронштадтського, блжж. Ксенії Петербурзької і Мотрони Московської, прп. Єфросинії Полоцької… та багатьох-багатьох інших святих, але в той же час – не можуть почитати їх пам'ять разом з усією повнотою Православної Церкви. Жоден із представників КП не може офіційно прийняти участь у богослужіннях біля мощей цих великих святих, так як їхнього «священства» взагалі не існує. Цікаво, що ж то за церква, яка почитає святих і в той же час не може до них підступити, коли вони відкриті для всього світу. Більш того, служителі Київського патріархату не можуть прийняти участі в богослужінні будь-якої Православної Церкви закордоном, а мирянин навіть посповідатися не зможе, якщо не залишить свого розкольницького переконання. Таким чином розкол лишив своїх прихильників споконвічної традиції паломництва, причому не тільки в Росію або за кордон, а навіть у своїй же країні. В православних храмах і монастирях (Почаїв, Київ, Одеса, Красногорськ…) не можуть молитися за тих хто хрещений або ж похований розкольницькими служителями і не тому, що не хочуть, а тому, що такі Правила. Обманути священика можна, але ж Бога не обманеш.

4. І на останок, хотілося б звернути особливу увагу на сам електорат УПЦ і УПЦ КП. Переважна більшість людей котрі до розколу регулярно відвідували храм Божий, залишилися вірними Православній Вірі (причому як миряни, так і священики). Представники розколу – це, переважно, категорія людей, які не проходили період воцерковлення[7] і основою їхніх переконань являється не Христос в християнстві, а націоналізм, який бурно стали насаджати в українському суспільстві для загострення національної ідеї. Що стосується «священнослужителів» КП, то значна частина їхнього «кліру[8]» це перебіжчики з Канонічної Церкви, які за певні порушення церковної дисципліни підлягали позбавленню священного сана. «Що робити?… копать не можу, просити соромно…»(Лк. 16:3) – піду в розкол, принаймні збережу свій статус в суспільстві. Такі діячі чітко знають свій стан і положення, але в місто повернення в Православ’я мирянином вони обрали «служіння» поза Церквою, викрадаючи людські душі з Божих храмів...

Розбіжностей між УПЦ і УПЦ КП дуже багато, але для мислячої людини, яка прагне пройти життя Православним шляхом і досягнути спасіння, цілком достатньо і цієї інформації, щоб зробити правильний вибір. Людина вільна істота і має повне право сама обирати до якої ланки суспільного життя їй належати, але перш ніж обрати сторону своєї прихильності потрібно усвідомлювати всю суть і розбіжності двох Патріархатів на Україні, потрібно детально вивчити всі аспекти і зробити для себе головний висновок: якого царства я шукаю, земного (національного), чи Небесного?

Захисники КП обманливо говорять: ми такі самі, погляньте, ті самі храми, служби, священні сосуди і одяг, хрести на грудях… Але історія дає дуже чітку і гірку відповідь на такі заяви. Зелена гілочка відсічена від дерева деякий час зберігає свій зелений зовнішній вигляд, але з часом, якщо не буде привита до живого дерева, засихає і пропадає. (Ин.15:2-6) Всякий розкол, який виникав на протязі всього існування Церкви, деякий час зовні був схожий на істину, але з часом вироджувався в спотворливу общину, яка дробилася на всілякі сектантські напрямки доки не зникала з лиця Землі, гублячи за собою мільйони довірливих людських душ. Є лише один спосіб лікування розколу – це покаяння і повернення в лоно Матері Церкви, ЄДИНОЇ, СВЯТОЇ, СОБОРНОЇ І АПОСТОЛЬСЬКОЇ. Всім нам чітко потрібно розуміти і пам’ятати, що УПЦ і УПЦ КП – це дві абсолютно різні структури, два абсолютно різні напрямки, і, якби КП не голосив про свою належність до Православної Церкви, наслідки і «нагороди» прихильникам тої і іншої Церкви будуть абсолютно різні.

«Благаю ж вас, браття, щоб ви остерігалися тих, хто чинить розділення і соблазни всупереч вчення, якому ви навчилися, і уникайте їх; бо такі служать не Господеві нашому Ісусу Христу, а власному череву; вони добрими та гарними словами зваблюють серця простодушних.» (Рим. 16:17-18)

Вразуми нас Господі і допоможи обрати спасительний напрямок в духовному житті!

Библия – Свято-Успенська Почаївська Лавра 2001.

Каноны или Книга Правил на русаком языке, СПб, 2000

Догматические послания Православных иерархов XVII – XIX веков о Православной Вере. С-ТСЛ 1995.

Прот. Н.Малиновский, Очерк Православного Догматического Богословия, Св.Троїцка Сергієва Лавра, 1911.

[1] Догмати (греч.) – безспірні, непрерікаємі, незмінні і загальнообов’язкові для всіх православних християн богооткровенні істини.

[2] Канони (греч.) – правила віри, або постанови Вселенської Церковної влади, стосовно церковного устрою загальнообов’язкові для всієї Церкви.

[3] Коротко викладені основи християнських догматів, безумовне визнання яких Православна Церква предписує кожному християнину. Були сформовані на І-му Нікейскому(325р.) і доповнені на ІІ-му Константинопольському (381р.) Вселенських Соборах.

[4] Прот. Н.Малиновский, Очерк Православного Догматического Богословия, Св.Троїцка Сергієва Лавра, 1911.

[5] Католицьку церкву до уваги не беремо, ми розглядаємо лише Православний світ.

[6] Мова йде не про Константинопольського патріарха, який носить титул Вселенського, а про сукупність всіх Православних Церков планети.

[7] Воцерковлення – поступове ознайомлення з правилами, нормами та порядками церковного життя і практичні навички цього життя. Період воцерковлення може тривати кілька років.

[8] Клір (от греч . kleros - жребій) – духовенство; сукупність священнослужителів (дияконів, священників і єпископів).